Сенсаційний виступ американського віцепрезидента Джей Ді Венса на недавній Мюнхенській конференції примусив багатьох її учасників говорити про катастрофічні дні Європи, крах євроатлантичної солідарності й відмову нового американського керівництва від спільних цінностей — а разом із цим задатися питанням «що робити надалі?». Іронія історичної долі полягає в тому, що всі ці спільні цінності Європі запропонували саме американці — після Другої світової війни, разом із планом Маршалла. Американці слушно вважали, що однією з вагомих причин обох світових воєн був розквіт шовінізму й ультраправої ідеології в європейських країнах — у результаті континент, мільйони мешканців якого потрапили під вплив фашизму, націонал-соціалізму та інших тоталітарних ідеологій у 1945 р., лежав у руїнах. І американці запропонували європейцям не тільки гроші, але й спільні цінності. І не просто спільні цінності, але й захист — захист від іншого авторитаризму по той бік Берлінського муру. І потім разом десятиріччями боролися з цим авторитаризмом аж до остаточного зникнення Радянського Союзу з політичної мапи світу та обʼєднання Європи. Знову-таки, на засадах спільних цінностей. І тепер, коли новий американський віцепрезидент говорить, що ці спільні цінності «насправді» європейські й для американців ніякого особливого значення не мають, що заради подальшого співіснування з американцями європейцям потрібно прийняти іншу ціннісну шкалу — ту, від якої самі американці вперто намагалися їх відмовити після Другої світової війни — одні сприймають це із розпачем, а інші думають, як «вбудуватися» в такі нові стосунки з Америкою й використати зміну її власних цивілізаційних векторів заради власних перспектив. Віктор Орбан радо вітав цей новий вектор ще до перемоги Дональда Трампа та його повернення до Білого дому. Джорджа Мелоні була серед обраних гостей Трампа на його інаугурації та запізнилася на годину на саміт європейських лідерів, спішно скликаний Емманюелем Макроном після Мюнхенської конференції — цей саміт премʼєрка Італії й лідерка місцевих ультраправих назвала антитрампівським. Аліса Вайдель вітала на зʼїзді «Альтернативи для Німеччини» Ілона Маска та зустрічалася у Мюнхені із Джей Ді Венсом. Європейські ультраправі — як можна було побачити по їхній зустрічі у Мадриді — почувають себе щасливими. Ще вчора деякі з них могли розраховувати хіба що на симпатії з боку Владіміра Путіна, а тепер на їхньому боці «цілий» Дональд Трамп! Чи означає це, що Європа під впливом нових американських керманичів може стати іншою? Звісно. Історія свідчить, що Європа і під впливом власних політичних настроїв, і під впливом зовнішніх тенденцій може бути будь-якою. Ми звикли до Європи загальнолюдських цінностей і гуманізму, але наші дідусі й бабусі бачили Європу Гітлера і Муссоліні, Франко і Салазара, Берута і Чаушеску. Усе це — також Європа. Так що якщо майбутня Європа буде з обличчям Аліси Вайдель — не дивуйтеся. Чим, за великим рахунком, Аліса відрізняється від Джорджі? Але коли ми думаємо про майбутнє Європи, нам варто звернутися до недавнього історичного досвіду двох народів і двох держав — Польщі й України — просто щоб запитати себе, у якій Європі ми виживемо в XXI сторіччі У XX сторіччі і Польща, і Україна пережили відразу три Європи — Європу демократів і лібералів, Європу ультралівих і Європу ультраправих. У демократичній Європі відбувся справжній розквіт обох народів і держав — вам достатньо прогулятися по вулицях Варшави чи Кракова, щоб це побачити. І Україна до великої війни впевнено — хай і не так швидко, як Польща — розвивалася в бік добробуту громадян і посилення державного суверенітету. А найголовніше — до обох країн партнери ставилися з повагою, не ставлячи під сумнів їхнє право на суверенітет та власну думку. Польща стала членом Європейського Союзу та НАТО, почала відігравати одну з провідних ролей в обох союзах. Україна одержала статус кандидата на вступ до ЄС і підтримку всієї Європи після російського нападу. Повага й рівноправність — це якраз те, чого нам не вистачало у Європі, якою керували прихильники ультралівої комуністичної ідеології. Під їхнім проводом Україна, окупована більшовиками ще у 1920 році, і Польща, яку Радянський Союз включив до власної сфери впливу після Другої світової війни, перетворилися радше на фіктивні держави, уряди яких — Української РСР у складі Радянського Союзу і Польської Народної Республіки у складі Варшавського блоку — мали радше обмежений суверенітет. Але як взірці фіктивної державності і Польща, і Україна — попри всі поневіряння й репресії — дочекалися моменту краху комунізму й можливості будувати справжню суверенну державність. А що було з Польщею й Україною в Європі, якою керували ультраправі? А нічого не було. Бо Польщі й України не було. Їхня державність у будь-якому, навіть фіктивному вигляді була ліквідована, замінена «рейхскомісаріатами» і генерал-губернаторствами. При цьому інші народи Європи — хай навіть в умовах гітлерівської окупації чи сфери впливу — проголошували власні держави, хай навіть і фіктивні, чи зберігали державні інституції. На мапі ультраправої Європи було місце і для Угорщини, і для Словаччини, і для Хорватії, і для Румунії, і для Болгарії, і для Франції, а для Польщі і України — ні. А чого ж? Що, хіба серед українських і польських політиків і активістів не було людей, яким подобалися ультраправі ідеї, які готові були до союзу з Берліном? Звісно, були, але от тільки Рейх не розглядав можливостей існування їхніх країн — навіть коли такі політики напряму зверталися до Адольфа Гітлера з теплими словами й благали про підтримку. І причин такого ставлення можна знайти безліч, але головне ж — не дискусія навколо причин, які кожний сучасний прихильник ультраправих в Польщі чи Україні назве історичною маніпуляцією. А головне — беззаперечний факт. У демократичній Європі і Польща, і Україна можуть насолоджуватися розвитком і суверенітетом. У Європі ультралівих вони можуть існувати як державний симулякр. У Європі ультраправих місця для обох держав і народів просто немає — і, до речі, ніколи не було. Ця формула діє зовсім не для всіх держав і народів, але для нас — діє. І цією формулою просто потрібно керуватися, коли ми задаємося навіть не питанням якого Заходу і якої Європи нам хочеться, а в якій Європі ми виживемо. Тексти, опубліковані в рубриці «Погляд», не відображають позицію редакції і виражають точку зору самих авторів