Угоду про копалини — а якщо бути точним щодо змісту, про спільні американські та українські інвестиції в нові сектори української економіки — можна назвати знаменитим документом ще до того моменту, як представники Сполучених Штатів та України поставили під нею свої підписи. Це — перша велика угода другого президентства Дональда Трампа. І водночас угода неймовірно скандальна, перша спроба підписання якої супроводжувалася справжньою колотнечею в Овальному кабінеті. І нагадаю чому, якщо прибрати образи: тому що Зеленський хотів, щоб угода передбачала гарантії безпеки для України, а Трамп вважав що американські інвестиції це і є гарантія безпеки. Причому історія цієї угоди почалася ще до того, як Трамп став президентом США. Тоді сенатор Ліндсі Ґрем — один з найвпливовіших союзників Трампа й найближчих друзів України у Конгресі — порадив Володимиру Зеленському, який саме збирався з візитом до США, внести пункт про спільну розробку родовищ до свого «плану перемоги», щоб зацікавити республіканського претендента на пост глави держави. Трамп дійсно зацікавився. Але зовсім не в тому обсязі, на який, очевидно, розраховували на Банковій. Окрім того, американський президент зрозумів, що угода про копалини дозволить йому виглядати героєм перед власним електоратом: він зможе говорити про повернення коштів, які на безоплатній основі надав Україні його попередник, і виправдовувати нову військову допомогу тим, що «не кидає гроші у вікно», як Байден, а підкріплює їх американськими інвестиціями в українську економіку. До речі, Трамп може говорити про це і зараз, навіть попри те, що в оновленому тексті угоди немає жодних слів про можливість компенсації вже наданої американської допомоги. Адже сам той факт, що США братимуть участь у розробці українських родовищ і отримуватимуть з цього прибуток, виглядатиме як компенсація за вже витрачені кошти. І водночас — як виправдання нових витрат. Однак слід пам’ятати, що ми говоримо не про реальний, а радше про віртуальний, політичний документ. Як і більшість речей, що сьогодні пов’язані із Дональдом Трампом. Угода не має жодного реального змісту, поки на території України триває війна. Жодна з американських компаній не інвестуватиме в країну, території якої в будь-який момент можуть бути захоплені державою-сусідом або піддані ракетним обстрілам. Ідея про те, що після підписання угоди Трамп зможе сказати Путіну, що тепер він зацікавлений в інвестиціях в Україну і Путін має забратися геть, — далека від реальності. Навпаки, саме зазіхання американців на українські надра, які Путін вважає власністю «історичної Росії», лише посилить його переконання, що Захід намагається відібрати в росіян «їхнє». Це може не послабити, а посилити бажання Путіна продовжити війну. Тим більше, що щедрий Путін запропонував Трампу спільну розробку копалин не тільки на території Росії, а й на окупованих територіях України. Те, що американський президент не оцінив таку «щедрість», не може викликати ентузіазму в Кремлі — але може посилити бажання довести свою правоту силою. А оскільки жодних реальних гарантій безпеки в угоді не передбачається, і ніхто, звісно, не розраховує, що американські війська захищатимуть території інвестицій, будь-який західний інвестор чекатиме не просто припинення вогню, а гарантій сталого миру — яких на сьогодні не існує. Навіть якщо уявити, що такі гарантії з’являться — скажімо, завдяки вступу України до НАТО або переформатуванню самої російської влади — варто також усвідомити реальні економічні можливості України. Геологорозвідка копалин проводилася ще за радянських часів. Невідомо, які реальні результати дасть нове буріння, як буде оцінено запаси корисних копалин та рідкісноземельних металів, їхню цінність на ринку, і головне — співвідношення витрат і доходів. Про інвестиції в інші галузі економіки сьогодні взагалі не йдеться. Адже й вони залежатимуть від того, якою буде майбутня Українська держава: чи стане вона глухим кутом цивілізації, за яким — ворожа і непридатна до економічної співпраці Росія, чи коридором між Євросоюзом і новою Росією, здатною до діалогу. Поки що друга перспектива виглядає ілюзорно. Тож обговорювати матеріальну цінність угоди можна хіба що на сторінках видань з ненаукової фантастики. То що ж — цю угоду не варто було підписувати? Варто. Бо ненаукова фантастика — це і є стиль Дональда Трампа. І якщо ми погоджуємося на гру за його правилами, то отримуємо й політичні дивіденди: нову допомогу Україні у війні, нову модель американського діалогу з Москвою, а може, й посилення тиску на Путіна. Підписати угоду потрібно було саме з цією метою — зберегти можливість допомоги й створити можливості для тиску. В усьому іншому вона не має і, ймовірно, не матиме реального сенсу в найближчі роки — а може, й десятиліття. Тексти, опубліковані в рубриці «Погляд», не відображають позицію редакції і виражають точку зору самих авторів
