Російська пропаганда — надзвичайно передбачувана. Як і щороку, 23 серпня, Кремль і його пропагандисти намагатимуться переконати всіх, що СРСР мусив підписати пакт із нацистською Німеччиною. Бо якби не підписав — Третій Рейх, мовляв, не напав би на Совєтів. А якби не напав — то й великої перемоги не було б.Це, звісно, мій історичний жарт. Але він не скасовує факту: кремлівські функціонери вкотре застосують зброю масового перекручення правди, аби виправдати пакт Ріббентропа-Молотова. І як щороку, в соцмережах знайдуться ті, хто почне їм тицяти в обличчя факти. Та в цьому мало сенсу. Адже так само, як ніхто ніколи не бачив снігову людину, хоча всі «знають», що вона існує, — ніхто також не бачив пропагандиста, якого переконали змінити думку в інтернеті.Епоха, започаткована Микитою Хрущовим після смерті Сталіна, отримала назву від роману Іллі Еренбурга — Відлига. Тож залишмося в поетичній логіці: ставлення Росії до пакту Ріббентропа-Молотова — як пори року. Має свій цикл.Починалося все зі спільних усмішок радянських і нацистських офіцерів, парадів (рекомендую подивитися той, що в Бресті у 1939 році — легко знайдете на YouTube), взаємних вітальних телеграм на лінії Москва-Берлін — і завершилося повним замовчуванням будь-якої інтимності між двома диктаторами в період 1941–1989 років. Йшло поруч і заперечення існування таємного протоколу, в якому було прописано поділ здобичі у Центральній та Східній Європі. А щоби було зрозуміло: йшлося не лише про території. Йшлося передусім про сотні тисяч людських доль, які двоє вусатих чоловіків перекреслили одним підписом.Нове «вікно можливостей» відкрилося в 1990-х, на тлі краху комуністичної системи. Москва нарешті визнала: так, пакт справді існував. Більше того — з офіційних заяв того часу можна було зробити висновок, що політики не надто пишаються тим, що сталося 23 серпня 1939 року.Цикл замкнувся зовсім недавно, хоча перші тривожні сигнали помічали ще з 2000 року. Анексія Криму й чітка конфронтація з Україною, а ширше — із Заходом, призвели до того, що Кремль знову почав «перевертати з ніг на голову». Спочатку пакт Ріббентропа-Молотова зображувався як історична неминучість. А через кілька років — вже як привід для гордості.З іншого боку, успіх країн Центрально-Східної Європи — колишніх радянських сателітів, які приєдналися до НАТО та інтегрувалися в ЄС — призвів до того, що їхній голос почали краще чути на Заході. А Західна Європа — це саме те, на що Росія завжди найбільше звертала увагу і на що ще довго буде розраховувати. Бо — перефразовуючи вислів дипломата царя Олександра І, Карло Поццо ді Борго, після наполеонівських воєн — Центрально-Східна Європа для Росії є ключем «до численніших контактів із рештою Європи». Якщо в неї цього ключа немає і вона не контролює його — європейську політику вести важко.Ось чому будь-які спроби вшанувати 23 серпня 1939 року на рівні Європарламенту викликали в Москві істеричну реакцію. Останній приклад — 2019 рік, ще до пандемії COVID-19. Європарламент ухвалив резолюцію, яка засуджувала пакт Ріббентропа-Молотова, і Москва одразу перейшла в наступ. Головним винуватцем було названо Польщу. Тоді Путін кілька разів публічно звинуватив Другу Річ Посполиту у ідейній спорідненості з Гітлером.І це має бути для нас підказкою: що саме потрібно робити. Вшановувати, але не лише в межах країн, які стали жертвами гітлерівсько-сталінської змови. Ці народи і так добре знають свою історію. Вшановувати треба там, де болить — на загальноєвропейському рівні, наднаціонально. Бо лише тоді, коли ми нагадаємо іспанцям, португальцям, болгарам, грекам, бельгійцям про цю подію — ми закладаємо в їхній уяві причинно-наслідкові зв’язки, які стають першою лінією оборони. Як реагуватиме громадська думка цих країн, якщо вона хоча б поверхнево знайома з пактом Ріббентропа-Молотова, почувши про вимоги поділу України чи про заяви кремлівських політиків, які хваляться партнерством із Гітлером?У цьому напрямку вже вдалося досягти багато. Це видно хоча б із заяв європейських політиків, які регулярно лунають у відповідь на будь-які повідомлення в пресі про ймовірні американо-російські домовленості «через голову Києва».А мораль з цієї історії проста: через те, як держава вшановує минуле, вона показує, на що здатна в сьогоденні. Це й є проявом її ідентичності. А ідентичність сусідніх держав, тим більше їхніх еліт, не змінюється за допомогою постів у соцмережах у відповідь на чергову порцію пропаганди. Потрібно щось більше.Тексти, опубліковані в рубриці «Погляд», не відображають позицію редакції й виражають точку зору самих авторів