Колишня федеральна канцлерка Німеччини Ангела Меркель несподівано привернула увагу політиків і журналістів у країнах Центральної Європи та в Україні, коли наголосила, що небажання керівників Польщі й балтійських держав підтримувати прямий діалог із президентом Путіним нібито посилило його агресивність — і, зрештою, стало однією з причин нового нападу Росії на Україну. Ніде правди діти: лідери цих країн справді попереджали своїх західних колег про агресивність Кремля — тоді, коли це ще не було «популярною» темою, коли в Німеччині та Франції все ще плекали ілюзії, що економічне співробітництво з Москвою здатне стримати нову ескалацію. Але, може, варто було до цих попереджень дослухатися? Польща, яка після війни перебувала у радянській зоні впливу, і Литва, Латвія та Естонія — колишні радянські республіки — набагато краще розуміли, чого прагне Путін. Адже головною метою російського президента було повернення до так званих «кордонів 1991 року» й відновлення того, що він вважає «справжньою російською державою». Кремль прагнув утримати колишні радянські республіки у своєрідному політичному холодильнику — не допустити їх до союзів, які зобов’язували б захищати ці країни у разі російської агресії. І саме під час перебування Ангели Меркель на посаді федеральної канцлерки Німеччини Берлін активно протидіяв спробам колишніх радянських республік вирватися з цього «холодильника». Досить згадати позицію Німеччини на саміті НАТО в Бухаресті, коли Київ і Тбілісі так і не отримали план дій щодо членства в Альянсі. Ця політика лише підживлювала небезпечні ілюзії Путіна: мовляв, коли настане час — він просто «поверне» Україну. Рубікон було перейдено тоді, коли європейські лідери погодилися на підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. Очевидно, навіть Меркель тоді не вважала, що цей документ може «роздратувати» Путіна і стати приводом для конфлікту. Вона, як і теперішній президент США Дональд Трамп, вважала головним завданням зняти «тривоги» Кремля у сфері безпеки. Які ж тут можуть бути проблеми з асоціацією? Але Путін сприйняв угоду як спробу України вирватися з політичного холодильника за допомогою Заходу. Якщо Росія не визнавала Україну чи будь-яку іншу колишню республіку справді суверенною державою, а Захід бачив її саме як суверенну країну, конфлікт ставав неминучим — з Меркель чи без неї. І головною запорукою конфлікту ставала саме неготовність до реальної війни. Цю неготовність захід демонструє і сьогодні, а в Україні небезпечні ілюзії не розвіялися навіть після анексії Криму й посилилася після обрання Володимира Зеленського президентом України. Саміт нормандської четвірки у Парижі, де Меркель, Макрон і Зеленський намагалися домовлятися із Путіним виглядав небезпечним експериментом за участю людей, готових класти голови у пащу тигра. Це ж, до речі, і був той прямий діалог за який виступає колишня канцлерка — без поляків. І якщо бажання Зеленського спілкуватися з Путіним можна було пояснити його політичною недосвідченістю і нерозумінням контексту ситуації, так що ж відбувалося із досвідченою Меркель? Тепер ми розуміємо: вона також не усвідомлювала цілей Путіна. Не менш важливою частиною політики Меркель стала її участь в енергетичних проєктах Кремля — передусім у будівництві «Північного потоку». Канцлерка, ймовірно, вважала, що економічна співпраця зменшить ризики агресії, що Путін не пожертвує прибутками «Газпрому». Але для Кремля цей газогін мав інше призначення: він створював умови для війни, а не для миру. Путін хотів убезпечити постачання енергоносіїв на випадок нападу на Україну й водночас отримати важіль економічного тиску. Фактично, коли будівництво «Північного потоку-2» завершили — і Меркель особисто їздила до Вашингтона переконувати Джо Байдена не вводити санкцій проти проєкту — розпочалася велика війна. І цей факт мав би стати болючим нагадуванням тим, хто ігнорував попередження про зв’язок між енергетичною залежністю Європи та агресією Росії. Однак навіть через понад десять років після початку російсько-українського конфлікту Меркель, схоже, так і не переосмислила власну роль і власні можливості. Їй незрозуміло, що для того, щоб утримувати Путіна від війни, треба було до такої війни готуватися, а не шукати шляхів діалогу й умиротворення російського лідера. Це ще раз доводить: навіть політики Заходу, які вважалися взірцем «реалізму», насправді не зрозуміли суті путінського проєкту. І якщо вони не збагнули, що для Путіна війна — це спосіб збереження імперії, то що вже казати про західних громадян, далеких від розуміння, чому Кремль готовий воювати з усією Європою заради свого фантомного минулого. Тексти, опубліковані в рубриці «Погляд», не відображають позицію редакції й виражають точку зору самих авторів
