3 грудня у Львові 30-річний ухилянт убив військовослужбовця ТЦК, ветерана АТО Юрія Бондаренка. 30 жовтня в Одесі на ринку «7-й кілометр» група людей перевернула мікроавтобус, яким пересувалися військовослужбовці ТЦК. У тому ж жовтні напади на ТЦК фіксували в Кривому Розі та Кременчуці. Фактично йдеться про тенденцію, що з кожним місяцем лише набирає обертів. Можна, звичайно, сказати, що все перелічене — лише набір інцидентів. Що кожен із них пов’язаний із впливом російського ІПСО. Що зрив процесу мобілізації — це головне завдання, яке розв’язує ворожа армія, і що зусилля росіян у цьому процесі виявилися ефективнішими за зустрічні зусилля українців. Але це буде лише частиною правди. Усе, що ми спостерігаємо, — це результат ситуації, коли політики воєнного часу намагаються жити за правилами мирного часу. Війна завжди стає стрес-тестом для суспільства, перевіряючи його рівень солідарності. Вона тестує готовність жертвувати особистим заради спільного. Перевіряє, яке в країні співвідношення громадян і населення. Черги у військкомати перших тижнів війни складалися якраз-таки саме з тих громадян, які пройшли цей тест на солідарність. Завдяки їм армія миттєво зросла втричі, і перші кілька років війни тема «ухилянтства» майже не звучала у ЗМІ. Але коли громадяни пішли на фронт — з’ясувалося, що з населенням, що залишилось в тилу, ніхто у владі працювати не збирається. До кінця другого року війни мобілізовані та їхні родини почали говорити про строки служби. Ухилянти — про те, що вони тримають «економічний фронт» і «корисніші в тилу». Президент і його оточення намагалися не помічати цієї проблеми, і в результаті в армії утвердилося переконання, що влада уникає непопулярної теми з прицілом на майбутні вибори. А далі ситуація лише розросталася, як снігова куля. Відповідальність за ігнорування мобілізації ніхто не посилив, і потенційні призовники все частіше викидали повістки в смітник. Територіальні центри комплектування в пошуках майбутніх солдатів були змушені відправляти патрулі на вулиці. А ухилянти та члени їхніх родин дедалі частіше почали нападати на військовослужбовців ТЦК. Що в усій цій ситуації вражає найбільше — так це цілковите мовчання перших осіб держави після кожного нападу на військових ТЦК. Президент не коментує вбивства ветеранів. МВС не затримує тих, хто в Одесі перевертає автобус ТЦК. СБУ не проводить профілактичних бесід із блогерами, які зібрали собі мільйонну аудиторію на антимобілізаційній риториці. Фактично вся владна вертикаль не дає оцінки діям ухилянтів і не говорить про необхідність доукомплектування армії. У цій ситуації військові починають відчувати себе зайвими — і лише міцніють їхні підозри, що їхніми інтересами вирішено пожертвувати заради політичних рейтингів і ситуативної популярності.